Роз'яснення підрозділу примусового виконяння рішень щодо примусової реалізації предмету іпотеки
Відповідно до абзацу 3 статті 1 Закону України «Про іпотеку» - іпотека це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом. Закон України «Про іпотеку» прямо не називає іпотеку одним із видів застави, однак частина 1 статті 575 Цивільного кодексу України вказує, що іпотекою є застава нерухомого майна. Аналіз статей 589 Цивільного кодексу України, статті 20 Закону України «Про заставу», статті 33 Закону України «Про іпотеку» дає можливість зробити висновок, що юридичною підставою для звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) є невиконання зобов'язання в момент настання терміну його виконання. Фактичною ж підставою для цього є виконавчі документи про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки), за якими державний виконавець проводить відповідні виконавчі дії. До них відносяться виконавчі написи нотаріусів та рішення судів. При цьому, слід мати на увазі, що звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприємства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється виключно за рішенням суду (стаття 20 Закону України «Про заставу», стаття 33 Закону України «Про іпотеку»). Слід зазначити також, що Закон України «Про виконавче провадження» в новій редакції передбачає суттєві зміни в частині строків пред'явлення до виконання виконавчих документів. Якщо строки пред'явлення до виконання виконавчих написів нотаріусів залишились незмінними - протягом одного року, то строки пред'явлення до виконання рішень судів про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) суттєво скорочені - з трьох років до одного року (абзац 2 частини 1 статті 22 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції). Щоправда це стосується лише рішень судів прийнятих після 9 березня 2011 року, оскільки згідно пункту 4 Прикінцевих те перехідних положень Закону України «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» від 4 листопада 2010 року виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі. Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника врегульований главою 4 Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції. Майно, яке є предметом застави, як і будь-яке інше майно, підлягає опису і арешту та передачі на реалізацію в порядку встановленому законом. Особливості звернення стягнення саме на заставлене майно передбачені статтею 54 Закону України «Про виконавче провадження» у новій редакції. Згідно статті 54 згаданого Закону звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача -заставодержателя. При цьому для задоволення вимог інших стягувачів, які не є заставодержателями, стягнення на заставлене майно боржника може бути звернуто лише у разі: виникнення права застави після винесення судом рішення про стягнення з боржника коштів; якщо вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю. Слід зазначити, що дана норма без-будь яких змін запозичена із частини 3 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року. Оскільки, при укладенні договорів застави заставодержатель чи нотаріус не може перевірити факт винесення рішення про стягнення коштів з заставодавця, можуть виникати ситуації порушення прав заставодержателя та неможливості задовольнити свої вимоги. Відповідно до частини 2 статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно, такий документ повертається стягувану - заставодержателю в порядку, встановленому пунктом 8 частини першої статті 47 цього Закону. Пункт 8 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» в новій редакції передбачає, що виконавчий документ, на підставі якого відкрито виконавче провадження, за яким виконання не здійснювалося або здійснено частково, повертається стягувачу у разі, якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна, недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя за виконавчим документом, на підставі якого звернуто стягнення на заставлене майно. Аналогічна норма статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року відсилає до пункту 6 частини 1 статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», яке передбачає повернення виконавчого документа стягувачу, якщо у боржника відсутнє майно, яке він за виконавчим документом повинен передати стягувачу, або майно, визначене виконавчим документом, на яке необхідно звернути стягнення з метою погашення заборгованості (крім коштів), і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. Тобто, до цього часу підставою для повернення виконавчого документа без виконання у такому випадку була відсутність майна, на яке необхідно звернути стягнення для погашення заборгованості, а не брак коштів, виручених від реалізації заставного майна, що фактично не відповідало обставинам справи. Ще одним позитивним моментом оновленого Закону України «Про виконавче провадження», що стосується особливостей звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) є врегулювання порядку стягнення виконавчого збору у даній категорії виконавчих проваджень. Так, частині 1 статті 54 Закону в новій редакції порівняно із частиною 1 статті 52 Закону у старій редакції відсутнє речення друге, згідно якого за постановою державного виконавця про стягнення виконавчого збору, винесеної у виконавчому провадженні про звернення стягнення на заставлене майно, таке стягнення проводилось з вільного від застави майна боржника. Разом з тим, частина 6 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції від 21 квітня 1999 року передбачає, що з коштів, одержаних від реалізації заставленого майна, здійснюються утримання, передбачені статтею 43 цього Закону, після чого вони використовуються для задоволення вимог заставодержателя. Таким чином, частина 1 та частина 6 статті 52 Закону України «Про виконавче провадження» в редакції від 21 квітня 1999 року містили норми, які суперечили одна одній. Якщо перша зобов'язувала державного виконавця за постановою про стягнення виконавчого збору звертати стягнення на вільне від застави майно, то друга зобов'язувала до перерахування коштів стягувану - заставодержателю здійснити з них утримання, передбачені статтею 43 Закону (авансовий внесок, витрати на організацію та проведення виконавчих дій, виконавчий збір). Це призводило до частих непорозумінь між стягувачами-заставодержателями та органами державної виконавчої служби, породжувало значну кількість скарг, в тому числі і до суду, на неправомірні дії державного виконавця. Системний аналіз статті 54 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що порядок розподілу коштів отриманих від реалізації заставного майна не відрізняється від порядку розподілу коштів у інших категоріях виконавчих проваджень - спочатку здійснюються утримання, передбачені статтею 43 Закону, після чого кошти використовуються для задоволення вимог заставодержателя. В повній мірі це стосується і розподілу коштів отриманих від реалізації предмета іпотеки, оскільки Законом України «Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)» виключено частину 7 статті 47 Закону України «Про іпотеку» та передано повноваження розподілу коштів отриманих від реалізації предмета іпотеки від спеціалізованої торговельної організації до державного виконавця. Таким чином, згідно законодавства про виконавче провадження, яке вступило в дію з 9 березня 2011 року реалізація заставленого майна проводиться шляхом його продажу на аукціонах (прилюдних торгах). При цьому, державним виконавцям слід врахувати, що правила реалізації предмета іпотеки досить детально врегульовані Законом України «Про іпотеку» та суттєво відрізняються від існуючого порядку реалізації іншого нерухомого майна. Це стосується порядку визначення стартової ціни предмета іпотеки, порядку публікації інформаційного повідомлення про торги тощо. Отже, 9 березня 2011 року до законодавства нашої країни внесено ряд змін стосовно виконання рішень забезпечених заставою (іпотекою). Ці зміни є доволі позитивними - врегульовано порядок стягнення виконавчого збору у цій категорії виконавчих проваджень, спеціалізовані торговельні організації позбавлено невластивої їм функції розподілу коштів отриманих від реалізації предмета іпотеки тощо. В цілому вважаю внесення змін до законодавства про виконавче провадження прогресивним кроком спрямованим на вдосконалення роботи всієї системи примусового виконання рішень.
Старший державний виконавець підрозділу примусового виконання рішень ВДВС ГУЮ у Київській області Р.О. Гопцій
Головна 
